* * *

грім останні абрикоси позбивав
перших яблук понатрушував чимало
нам не вірилося щойно у дива
та земне тяжіння враз у небо впало

нам не вірилось однак усе довкіл
всі дахи дерева вежі огорожі
миттю ринулись у вись і нетривкі
їхні душі дощ прожогом відволожив

не минуло й нас у посуху ламку
проти грому ще сумну і безшелесну
я ловив тебе в дощі таку легку
часом легшу невагомості шаленства

потім тишею повітря довгий час
йшло навшпиньки ледь тримаючи ослаблу
нашу віру у дива й водило нас
між упалих абрикосів мли і яблук

____________________________

Битва

в траву і глину стомлено поляже

все наше воїнство і зловорожі тьми

усіх в одне спряде нас кревна пряжа

олжа й іржа мине з онуками й дітьми

та мідні леви стануть у тумані

зеленкуватий наш розмотувати час

щодень жвавіше ніби ми останні

здолали ворога похованого в нас

_________________________

Пісня

птиці завмерли як тінь за кущем

ніби і справді це не надовго

в стиглім повітрі пахне дощем

пряно і чисто

гостро й волого

густо край степу гуртується гнів

ворон у дзьобі тне благовістя

що залишились лічені дні

сірій отарі

в небі імлистім

вітер не бачить ще кров своїх ран

зріє звитяга більша за болі

зійде в непам’ять тирса й бур’ян

з вічного поля

з нашого поля

довго рядився у кволість і щем

нурт стожилавий літеплий зовні

в нашім повітрі – вже не дощем –

гаряче й люто

тягне грозою

Звуки в селі

нестійке заволає повітря

півнем і не здійнявши біди

млистий простір довкола обітре –

прозорінь хоч у око клади

і незчуєшся – в тишу гілчасту

вже полудень небавом забрів

десь копають картоплю – нечастий

раз у раз чути стукіт в цебрі

світ завмер ані звістки ні знака

ні клятьби ні суспільних судом

тихо-тихо мовчазний собака

день гортає своїм ланцюгом

небо сонцем просочене зимним

ще й не снило собі про дощі

лише висохлим кукурудзинням

вітер ходить у довгім плащі

на розхлябаному мотоциклі

у дідівськім шоломі промчить

відчайдух і обірвуться стиглі

пара яблук у стишену мить

потім баба Надія за штані

буде гучно сварити лихе

хтось почує її причитання

якщо звісно село не глухе

____________________

Нічна брость

знов тріщать гілки бузкові

після дощику в четвер

і летять зірки за комір

здавна зимні як тепер

брость бузкова ллє розкутість

десь сипне щасливий сміх

і – несила дотягнутись

до найкращої з усіх

небо скарб свій рясно сіє

там у зорянім Візку

світ крізь темряву ясніє

бростю білого бузку

я тягнусь у ніч до скону

ночі аби хоч на мить

у сльозах дощу бузкову

гілку неба прихилить

________________