Над Рікою

тут ні час ні Ріка не тече

ні порогів ні рева ні риби

містечковий Харон на плече

весла склавши не збурює трибу –

на світанку долаючи вбрід

густину сугестивних туманів

чимчикує у берег – обрид

йому клопіт з ознаками манії

світ плодиться а душі як зміст

схоже дід вже століття як вивіз

йому вряд чи мережиться злість

та в цигарці шкварчить дратівливість

він підтягне човен не новий

весла гучно пожбурить додолу

і сидить над Рікою німий

вочевидь не заради оболу

__________________ 

обол - дрібна давньогрецька монета, яку клали під язик
             небіжчику як плату Харону за перевезення душі
             через Ріку вічності - Стікс чи Ахеронт

Обітниця

тиша у серці замлоїть –

вересень стрінувся в серпні

поки Ти будеш зі мною

я не боятимусь смерті

мовчки постануть виною

сльози на порох розтерті

поки Ти будеш зі мною

я не боятимусь смерті

не захлинуться маною

півні співаючи втретє

поки Ти будеш зі мною

я не боятимусь смерті

слово здійняте любов’ю

плине в повітрі відвертім –

поки Ти будеш зі мною

я не боятимусь смерті

_____________________

* * *

те місто пошиковане під нитку

що вперше і востаннє впала з рук

класичні тіні кидає на брук

там шпилі й щогли зоряну калитку

шматують вщент окрушинами скрут

те місто пошиковане під нитку

там до Тараса шле листа Микола

там північ в їхні гупає серця

в цивільнім ходять страхи без лиця

слова земні вкорочують їм коло

осібного для кожного вінця

там до Тараса шле листа Микола

поміж вітрів балтійського Коциту

горять слова у споминах дідизн

свою-свою своїсеньку до сліз

там теплі звуки напівсонну цитру

розпалюють і мріє чулий хмиз

поміж вітрів балтійського Коциту

там пересмішник поруч із пророком

салоном ходять ферт і чепурун

чаркуються всміхаються до струн

торкаються жіночих ненароком

імперію пускаючи на глум

там пересмішник поруч із пророком

відправлені летять до запитання

через віки не змінюючи стиль

листи мов чайки чайки мов листи

шукаючи вітчизни озивання

два мрійника крізь води і мости

відправлені летять до запитання

дві чайки нетутешні в місті зимнім

з туману білих випливуть ночей

і побратими вічності у щем

змахнуть зніяковіло по сльозині

їм все ніяк не йдуть з-перед очей

дві чайки нетутешні в місті зимнім

_____________________________

Мамай

                             (реконструкція)

сонце моє – самотність

моя пора року – смуток

входиш у серце – слухай

йдеш собі – не озирайсь

замкнених вуст абетка

із чотирьох літер – тиша

важча за найважкіше

отже – не легковаж

меч мій – твоє повітря

навала – буяння вишень

виплив з рогозу крижень –

на плесі серця шрам

світ – коли б не тяжіння –

попелу не шанував би –

попри відомі вади –

честь не горить до тла

час не перечекає

всі нескінченні гості

сонце моє – самотність

сходитиме повік

____________________

Таке інше

входиш в дитинне

молочне тепло

занурюєш обличчя у прозору

лагідну воду дніпровську

обережно розплющуєш повіки –

бачиш чим далі різкіше

мереживо сонячних променів

що міняться на брижатому

дні пісковому

чиста його жовтизна

значиться де-не-де

чорними рисками й цятками –

залишками вчорашніх

набережних багать

прибраних тихими хвилями

разом із іменами

освідченнями і присвятами

виписаними на піску

гілочкою гнучкою

одного з родів подніпровських

скоро затримане дихання

виносить тебе на поверхню

іншого часу і іншого

іншого тебе

іншого

___________