* * *

як десять років тому
сріблясту і дзвінку
свою відчує втому
і втішиться цвіркун

всю ніч він без упину 
на дрібки краяв час
і степову латину
озвучував для нас

і оминало лихо 
його речитатив
для нас напнутих тихо
жагою двох тятив

зірки перекладав він 
на мову вуст і рук
і серед красноталів
то був єдиний звук

що нас вертав безсонних 
у втрачений на мить
притулок тимчасовий
обчислених століть

він тишу ввів у простір 
мов душу без прикрас
як десять років поспіль
як вічність після нас

_______________